Структури українського релігійного суспільства

В Україні прийнято доволі гостро розділяти структури державні та структури релігійні, зовсім не беручи до уваги, що одні й інші є плодом того ж самого суспільства. Такий дивний дуалізм, з одного боку, є наслідком комуністичного секуляризму, а з іншого – простого нерозуміння реалій релігійного життя в Україні, як такого, або бажання сприймати релігійні структури, як щось що є поза чи над суспільством, у якомусь суспільному вакуумі.

Проте при ближчому погляді на державні й релігійні структури можна зауважити не те що подібність, але й навіть ідентичність у їхньому функціонуванні. Ця ідентичність не є випадковою. Вона є прямим наслідком руйнування релігійних структур комуністичним режимом. Фактично усі релігійні структури витворювались в Україні «з нуля». Навіть структури Московського патріархату відтворені з повних руїн в часі сталінського православного ренесансу.

Якщо у країнах Заходу церковні структури несуть на собі відображення минулих епох, то українські релігійні структури – плід сучасної епохи. Вони відображають посткомуністичну ментальність з доволі незначними віяннями західних тенденцій.

Попри усю різноманітність українського релігійного життя, українські релігійні структури можна поділити у два великі типи: один умовно можна назвати партійним, інший – бізнесовим. Слід відразу зауважити, що повністю чистих типів практично нема. Переважно «партійні» типи мають у своїй середині структури «бізнесового» типу, а «бізнесові» типи проявляють тягу до перетворення у «партійний» тип. Щоб не образити когось, уникатиму в цьому тексті конкретних прикладів, хоча мушу наголосити, що в основі у цьому тексті розглядаються саме християнські релігійні структури українського суспільства.

«Бізнесовий» тип

Це доволі молодий тип релігійних структур, який почав з’являтися в Україні після середини 90-х років ХХ століття. Переважна більшість релігійних структур, які належать до цього типу – це деномінації, які орієнтуються на американський тип, якого часто називають free church, тобто вільні церкви. Структура релігійних організацій цього типу дуже подібна до структури успішних бізнесових компаній, опирається на мережевий маркетинг і часто керується у той же ж спосіб, що і бізнес-компанії.

Цей тип переважає у великих містах східніше кордону Радянського Союзу на початку 1939 року.  Переважно релігійні структури цього типу перебувають в гострій конкуренції з рештою релігійних структур, пропагують виключний ексклюзивізм і, зазвичай, не налічують у своїх рядах більше кількох десятків тисяч членів.

У своїй діяльності «бізнесові» структури більше зосереджені на ефективності своєї роботи, аніж на підтримуванні власної структури, й тому в умовах українського суспільства осягають доволі добрий результат, переважно там, де відбулась принаймні часткова американізація культури життя.
З іншого боку, слабка структурованість та схильність працювати на зразок мереж, де кожна активна група є більш-менш автономною частиною загальної мережі, створює враження демократизму й відкритості, хоча, доволі часто йдеться про зовнішній імідж.

«Партійний» тип

До «партійного» типу належать великі релігійні структури, які мають добру структурованість і побудовані на принципі строгого територіального розподілу повноважень. Саме ці структури, на відміну від структур бізнес-типу, є фактичним зліпком українського суспільного життя у його структуральних проявах, а саме: вони є майже точною копією українського державного апарату чи партій лідерського типу у структурному сенсі.

Як і у випадку державних чи партійних структур, внутрішня структура взаємостосунків у цих релігійних структурах відображає роздвоєність українського соціуму на владу і народ. Зазвичай, такими структурами керують невеликі групи осіб, які своїми діями відображають внутрішній «олігархічний консенсус», який у випадку його порушення призводить до санкцій проти порушників цього консенсусу.

Між керівною групою і умовно кажучи народом є тоненький прошарок «церковної» бюрократії, яка включає різного роду управлінців, радників, консультантів, спеціалістів, менеджерів і т.п., основним завданням якого є надавати верхам відповідну інформацію, генерувати ідеї та радити в процесі ухвалення рішень, а також впроваджувати в життя рішення керуючої групи. Переважно цей прошарок настільки фільтрує інформацію, яка подається «вгору», що верхи живуть у віртуальному світі, який має мало що спільного з реальним станом речей на терені.

У таких структурах «народ» живе своїм життям, а верхи – своїм. Прошарок бюрократії, яка покликана бути зв’язком між цими двома групами, функціонує у більшості випадків навіть не як фільтр, а як ізолятор протоку інформації.

«Народ» включає у себе не тільки «профанів», але й місцевих священнослужителів, які фактично виконують роль зв’язку між прошарком бюрократії та «народом».

Часто ці місцеві священнослужителі, через інтеграцію у місцеві суспільні еліти, стають чимось на зразок місцевих князьків, які «збирають данину», яку переправляють у руки бюрократії  і доводять до бюрократії лише ту інформацію, яка відповідає їхнім інтересам та інтересам самої бюрократії.

Тому, буває, й складаються ситуації, коли верхи виносять абсолютно нежиттєздатні рішення, які бюрократія доводить до відома місцевих священнослужителів, а ті найчастіше роблять вигляд, що їх виконують, а потім посилають бюрократії відповідну інформації, щоб можна було поставити відповідну пташку в графу «Виконано».

А це у свою чергу продукує низьку, а то й нульову ефективність таких структур. Саме через це релігійні структури партійного типу вдаються до різних піар-кампаній, щоб представити себе суспільству в найкращому світлі, зробити видимість власної значущості й впливовості, власної суспільної активності й ефективності. Це призводить до просто панічного жаху в середовищі бюрократії і проводу перед іміджевими втратами.

Тут варто зазначити один феномен, що шокує: попри панічний жах від можливих іміджевих втрат жодна з релігійних структур партійного типу в Україні не має ані ефективної прес-служби, ані не показує ознак існування у цих структур продуманої та добре артикульованої інформаційної політики.

Релігійні структури партійного типу більше зосереджені на виконанні планів і завдань, часто «висмоктаних з пальця» заради самого виконання, практично не дбаючи про їхню ефективність і наслідки. Головне, щоб можна було відрапортувати: виконано, зроблено, побудовано, проведено, розпочато і т.д..

Усе призводить до того, що релігійні структури партійного типу є малоефективними і в реальності майже не впливають на українське суспільство. За винятком випадків, коли вони можуть піти з владою на «договорняк».

Відсутність реальних результатів на тлі грандіозних піар-кампаній, призводить до того, що релігійні структури партійного типу часто перетворюються на відверті піар-проекти, роздуті мильні бульбашки, які в середині виявляються дуже мало наповненими реальним змістом. Якби не «народ», на який вони опираються, структури партійного типу уже б давно зазнали краху, не витримавши конкуренції із структурами бізнесового типу. Проте лояльність «народу» явище нестабільне і тому «церковним» піар-менеджерам часто доводиться вигадувати все нові й нові інформаційні приводи, щоб створити в «народі» відчуття приналежності до доброї і великої, благородної справи.

Окрім цього, для втримання внутрішньої ситуації під контролем, в умовах релігійного плюралізму та специфічного законодавства, яке регулює релігійну сферу в Україні, релігійні структури партійного типу змушені використовувати тактики, які ведуть до зросту внутрішньої напруги в середині середовища місцевих священнослужителів. А саме: релігійні структури партійного типу, щоб зберегти внутрішню стабільність, змушені йти на повідку інтересів представників місцевої релігійної громади, що часто спричинює конфлікт з місцевим священнослужителем. Тобто у суперечці між місцевим священнослужителем і місцевою релігійною громадою релігійні структури партійного типу змушені ставати на сторону громади.

Не менш вибухова ситуація складається і з функцією місцевого священнослужителя, як збирача «податків» для самої релігійної структури партійного типу. У такій ситуації місцевий священнослужитель змушений постійно балансувати між гнівом місцевої релігійної громади, у якій він служить, і самої релігійної структури партійного типу, якій він де-факто служить.

Система суспільних взаємостосунків в українському соціумі часто змушує релігійні структури партійного типу балансувати між власне своїми власними інтересами та інтересами державних і бізнесових структур, створюючи цілу сітку перехресних інтересів, які, зазвичай, регулюються знову ж таки системою усних домовленостей і взаємозобов’язань, особистих стосунків і компромісів, що у свою чергу призводить до фактичного взаємопроникнення, щоправда, неофіційного, проте дуже реального між цими, на перший погляд, цілком відділеними структурами.

У середині ж релігійних структур партійного типу часто є присутні й внутрішні структури, які функціонують як «бізнесовий» тип. Зазвичай, ці структури використовують бренд релігійної структури партійного типу, до якої вони приналежні, для власної користі, переважно для прямого збагачення осіб, які керують цими проектами, а також для витворення впливу як в середині релігійних структур партійного типу, так і в суспільстві.

Знову ж таки, зазвичай, ці «бізнесові» структури в середині «партійних» структур не терплять жодної конкуренції й дуже жорстко розправляються з конкурентами чи критиками їхньої діяльності. Часто їхнім завданням є «підім’яти» під себе абсолютно все в середині релігійної структури партійного типу і навіть поза нею. Ці, бізнесово структуровані, внутрішній структури часто характеризуються крайнім фанатизмом в обороні своїх корпоративних інтересів та певними елементами своєї структури і діяльності наближаються до сект ґуруїстичного типу. Часто саме ці внутрішні бізнесові структури переймають ініціативу навіть у бюрократії, беручи її під свій контроль, не виключаючи навіть прямого підкупу і відвертого шантажу.

Фактично зростання впливу внутрішніх релігійних структур бізнесового типу в середині релігійних структур партійного типу в кінцевому результаті призведе до повної їх «олігархізації», коли їхній провід в реальності буде представляти інтереси внутрішніх структур бізнесового типу.

Внутрішній розкол українських релігійних структур партійного типу на новітніх релігійних патриціїв та плебс в умовах сучасного українського, доволі сильно секуляризованого, суспільства тільки посилюватиметься, що неминуче призведе до серйозних конфліктів в середині цих структур. На цей момент, одним із проявів назріваючого конфлікту є доволі високий рівень побутового антиклерикалізму, який постійно поволі підсилюється.

В умовах зростаючого розколу між верхами і «народом» виникає ситуація, коли верхи пробують адміністративними методами контролювати, або хоча б скеровувати релігійне життя власних вірян, що майже автоматично позбавляє релігійне життя необхідної безпосередності й спонтанності. Така ситуація призводить до формалізації релігійного життя, зводячи його до рівня примітивного магізму.

Страх перед ініціативами з низу, очевидно, один з плачевних «скарбів» комуністичного минулого, який релігійні структури партійного типу перебрали у свій спадок, призводить до адміністративної і моральної маргіналізації таких ініціатив та їхнього зникнення або перетворення в утворення близькі за структурою до сектантських. Це просто вбиває усякі спроби ініціативи на місцях і призводить до деформації самого розуміння релігійного життя.

І на кінець, одним із тяжких ускладнюючих моментів у сучасній ситуації релігійних структур партійного типу в Україні є досить низький рівень обізнаності з вченням власної конфесії не тільки в середовищі «народу», але й в середовищі місцевих священнослужителів, що відкриває широкі двері до маніпуляції плебсом з боку не лише патриціїв, але також й зовнішніх релігійних структур бізнесового типу.

Чи є вихід із такої патової ситуації для релігійних структур в Україні? Насправді, дивлячись людськими очима, нема. Адже ситуація у релігійних структурах обох типів в Україні є прямим відображенням ситуації соціальних та суспільних взаємовідносин в середині українського соціуму. І нема чого очікувати, щоб релігійні структури, породжені суспільством, розвивалися цілком відмінно від нього. Зазвичай, такі структури відстають від суспільного розвитку, часто на цілу епоху, а не випереджають його.

Ситуацію радикально може змінити хіба різка, неочікувана онова релігійного життя в Україні. Але реально дивлячись, якщо війна не стала для українського суспільства мотором відновлення релігійного життя, то очікувати чогось іншого крім його подальшого занепаду, будучи реалістом, не варто.

Чи зробить Бог якесь чудо, щоб спричинити онову українського християнства? Можливо! Але надія на таке чудо, особливо для нас католиків – це гріх завеликої надії на Боже милосердя.


о. Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело:  Воїни Христа Царя

Facebook Twitter