Намагаючись перекричати хаос

Те, що Церква має пристосовуватися до нових ідеологічних, культурних і політичних реалій, не викликає сумніву. У тому числі на рівні лексики. Одначе де розумна межа цього пристосування? Це питання було б позбавлене принципового значення, якби йшлося про перейняття Церквою виключно нейтральних форм. Одначе цим справа не обмежується. Намагаючись говорити “сучасною мовою”, Церква ризикує не лише легітимізувати те, що є плодом попередніх етапів дехристиянізації і спрямоване на подальший відрив людей від Бога, але й асимілюватися цими речами.

Сьогодні церковна фразеологія нерідко буває схожою на фразеологію сил, які відстоюють радикально ворожі християнству погляди. Звісно, у багатьох випадках, особливо, коли йдеться про документи церковного учительства, така фразеологія містить ортодоксальний зміст. Звертаючись до тих же понять толерантності і недискримінації, справді можна передати деякі християнські етичні настанови. Водночас у випадку цих слів існує чимало проблем.

Їхнє некритичне використання може надати їм статус чогось принципового, а в такому статусі вони ведуть до абсурду. “Дискримінація” буквально означає “розрізнення”. А християнська релігія переповнена розрізненням-дискримінацією тих чи інших людей. Погляньмо на те, як Церква уділяє Таїнства. Людина, що публічно перебуває у стані тяжкого гріха і не кається, не може бути допущеною до Таїнств. До Таїнств не може бути допущений нехристиянин. Жінка не може бути допущена до священства. Мирянин не може уділяти Таїнства іншим людям (за екстраординарним винятком хрещення). Звичайний священик не може уділити Таїнства священства (лише єпископ). Людина, що перебуває у законному сакраментальному шлюбі, не може заключити нового шлюбу. Шлюбу не можуть заключити близько споріднені особи. Усе це — приклади дискримінації. Частина цих прикладів пов'язана зі свідомим гріховним вибором дискримінованої людини. Більшість — із об'єктивними даностями, котрі не роблять людину кращою чи гіршою у абсолютному сенсі, одначе визначають її природу і відповідні їй межі компетентності.

Сама по собі дискримінація — це невід'ємна засада життя Церкви, світського суспільства, окремої людини. Навіть ті, що фанатично кричать про необхідність боротьби з дискримінацією, на практиці дуже часто дискримінують. Без дискримінації у сутнісному значенні цього слова людське життя перетворилося б на божевілля.

Говорячи про потребу недискримінації, християни часто говорять про недопустимість саме несправедливої дискримінації. Однак осуджувати несправедливість можна і без використання слова “дискримінація”. А от надужиття цим словом породжує проблемну ситуацію, коли справедливість як головний критерій оцінки опускається, натомість на перше місце виходить дискримінація. За таких умов легко перейти від осудження несправедливої дискримінації до осудження дискримінації цілком справедливої. Можна знайти дійсно несправедливі випадки дискримінації за етнічною ознакою, і їх варто осуджувати. Але сьогодні частіше зустрічаються випадки, коли осудження дискримінації за етнічною ознакою спрямоване на виправдання мігрантського вторгнення до Європи. Таким чином гасло недискримінації ставиться на службу аморальній політичній цілі — знищенню європейських народів.

Гасло недискримінації небезпечне у площині не лише світського суспільства, але й Церкви та її вчення. Скажімо, якщо дискримінація як така — це справді щось погане, то чому жінки мають бути дискримінованими і не допускатися до священства?

Досить складною є ситуація з поняттям прав людини. Воно ввійшло до документів соціальної доктрини Церкви півстоліття тому і сьогодні сприймається багатьма католиками як щось самоочевидне. Ба більше, існують підстави говорити, що поняття прав людини органічно випливає з християнської інтелектуальної традиції. Одначе так само, як сьогодні багато-хто розглядає права людини як щось цілком згідне з християнством, якихось сто чи двісті років тому поняття прав людини в цілому чи окремі права та свободи розглядалися як новий виклик, спрямований проти істинної віри.

Прийнявши за часів Папи Івана XXIII та Другого Ватиканського собору сам термін “права людини”, Церква спробувала за його допомогою передати свої традиційні антропологічні та етичні уявлення, тобто за допомогою нейтральної чи навіть позитивної форми передати цілком ортодоксальний зміст. Зрозуміло, що інтенції Івана XXIII чи Павла VI були кардинально відмінними, наприклад, від сучасних намагань під вивіскою прав людини просувати ідеологію ЛГБТ. Але проблема в тому, що поняття прав людини може розумітися по-різному.

З християнської точки зору це поняття може бути виправданим, якщо розуміти його у ширшому контексті об'єктивного онтологічного порядку — складного й ієрархічно організованого. В межах такого порядку людина має не лише права, але й обов'язки (перед ближнім, громадою, суспільством, Богом). Зрозуміла річ, реалізація індивідуальних прав у такому випадку не може підривати базових моральних норм чи суперечити благу спільноти. В межах парадигми лібералізму ситуація зовсім інша. Ця парадигма глибоко суб'єктивістська. В її центрі стоїть індивід як онтологічна точка відліку. Про визнання об'єктивного порядку речей тут не може йти мова. Таким чином вимальовується хибна онтологічна і антропологічна перспектива, а ця перспектива відкриває шлях для деструктивного розуміння прав людини.

Суто теоретично, вкладаючи у поняття прав людини свій зміст, Церква робить правильно — несе людству власне вчення, говорячи сучасною мовою. Але на практиці такий підхід має кілька негативних наслідків. По-перше, сьогодні панує саме ліберальне розуміння прав людини. Говорячи про права людини, Церква не стільки розкриває власне вчення, скільки ллє воду на млин лібералізму, оскільки легітимізує термінологію, у розшифруванні якої лібералізм має перевагу. По-друге, загал християн стає жертвою гібридизації християнського і лібералістичного розуміння прав людини, а це сприяє подальшій антропоцентричній ерозії християнської релігії. Богові залишається все менше місця; Його місце займає людина, котра хибно розуміє саму себе. По-третє, не вміючи розрізнити властиво християнський і лібералістичний підходи, значне число християн починає підтримувати деструктивні ідеї, що прикриваються правами людини.

Специфіка понять “толерантність”, “недискримінація”, “права людини” тощо у тому, що за їхньою допомогою справді можна виразити ортодоксальний християнський зміст, але цей зміст можна виразити і без них. Жодне з цих понять не було необхідним, аби протягом двох тисяч років говорити істину про Бога, людину, любов. Декалог і дві заповіді любові є в рази надійнішим орієнтиром, аніж ті чи інші переліки прав людини. Поняття, що є співзвучними лібералістичним ідеологемам, можна використовувати просто як технічний засіб. Але практика показала, що такий підхід хибний. Хаос, у якому існує сучасне людство, не можна перекричати, використовуючи ті звуки, котрі складають цей хаос. Від спроб такого перекрикування хаос лише міцніє. Християни повинні знайти сміливість говорити власною мовою. Навіть якщо це не допоможе перекричати хаос, голос істини почують принаймні одиниці.


Загребельний Ігор. Авторська колонка

Джерело:  Воїни Христа Царя

Facebook Twitter