Катехиза від отця Михайла Мельника



Тайна Покаяння: сповідь особова чи загальна?



«Мир вам! Як Мене послав Отець, так Я посилаю вас». Це промовивши, дихнув на них і сказав: «Прийміть Духа Святого! Кому відпустите гріхи – відпустяться їм, кому ж затримаєте - затримаються».

Відпустити або затримати. Неймовірно! Христос передає Своє Боже право і владу грішній людині прощати чи не прощати гріхи іншої грішної людини, тобто вирішувати її вічну долю. Не раз фарисеї і книжники обурювалися, палали гнівом, закривали свої вуха і бралися за каміння, коли чули слова Ісуса: «Відпускаються гріхи твої». А відтепер кому священик відпустив, тому і Він відпустить, кому затримав, тому і Він затримає.

Очевидно, Господь закликає Богові посвячену людину до співпраці в ділі спасіння. Христос поручив цю владу Апостолам, а вони передали її єпископам, а єпископи – священикам. Відтоді та до кінця віку Церква Христова має повноваження і владу Самого Бога (!) прощати і затримувати провини з єдиною метою – спасти кожну людину і все людство.

Вже з апостольських часів були правила, за якими священнослужителі визначали важкість гріхів, а отже, – право чи заборону прощати їх. З часом ці правила, зберігаючи свою основу і суть, доповнювалися і вдосконалювалися відповідно до вимог часу. Щодо сповіді, то загальновідомо, що спочатку вона була прилюдна. Тобто каянник відкрито перед вірними сповідував всі свої гріхи. Але з огляду небезпеки і загрози життю вірних в часи гонінь сповідь стала одноособовою, тайною. Такою вона залишалася і до наших днів, та лише останнім часом появилася так звана загальна сповідь. І коли сьогодні запитують, яка сповідь правильна: особова чи загальна, це не лише насторожує, а й є недобрим знаком збайдужіння до цього святого і спасенного акту очищення від гріхів своєї душі як безцінного Божого дару. Тому відповідь на це питання може бути тільки одна, однозначна і категорична – тільки особова. Загальної сповіді Церква ніколи не знала. Про неї ніколи не говорили ні Вселенські собори, ні великі святі отці і вчителі Церкви, ні великі старці і наставники духовного життя і аскети: пустельники, самітники, затворники. Абсолютно переконаний, що ніхто і ніколи не одобрив би і не оправдав би її, а навпаки – строго засудив би. А винятковий випадок загальної сповіді у св. Івана Кронштадтського ні скільки не є оправданням її, ні прикладом для наслідування. У своїх науках він закликав виявляти найменші гріхи, навіть починаючи з грішних помислів і строго проаналізувати, щоби побороти їх в самому зародку, в корені. Хто і як може це зробити в загальній сповіді? Не оправданням, а розумінням виняткового випадку може бути тільки прозорливість цього святого. Якби кожен священик мав такий дар…

В 20-х рр. минулого століття у важких умовах гонінь на Церкву, коли не було змоги збирати не тільки Собори та Синоди, а й зустрітись двом єпископам для вирішення будь-яких внутрішньо-церковних питань, окремі єпископи і відомі авторитетні священики строго виступали проти практики загальної сповіді, яка почала набувати масового поширення. Вони бачили, що це явище таїть в собі перехідну ступінь до відмови від будь-якої сповіді та загрожує самому існуванню покаяння як Тайни. Так, у 1926 р. священик Валентин Свенцицький на Великопосних читаннях про Тайну Покаяння в московському храмі св. Панкратія, посилаючись на свідчення проф. С. Н. Булгакова, констатував, що «На Балканах, особливо в сербів, сповідь зовсім не практикується, а в греків причащаються без сповіді. Звичайно, це наслідок загального релігійного здичіння».

А ось що говорить з приводу нашого питання богослужбова та богословська література, в основі якої Святе Письмо і наука Церкви. В требнику читаємо: «Приводить духовний отець бажаючого сповідатися одного, а не двох чи багатьох…» У доповненні до требника «Послідовність сповіді» написано: «Після цього (після прочитання молитов – авт.) духівник залишає біля себе одного, а всім іншим велить вийти…» Про те саме йдеться в книзі «Православне сповідання віри Соборної і Апостольської Церкви Східної». Там на 113-те питання у відповіді говориться, що мусить бути «усне сповідання гріхів зосібна по одному, бо духівник не може розрішувати, коли не знає, що потрібно розрішувати і яку накласти покуту». А в книзі «Звід вказівок і заміток з питань Пастирської практики» читаємо: «І стосовно малолітніх цього не дозволяється робити, тим більше не зручно, шкідливо і незаконно сповідати разом по кілька дорослих». У «Повному Православному Енциклопедичному словнику» під словом «покаяння» читаємо: «Священик не має права сповідати кілька людей разом, навіть малолітніх». В «Посібнику для сільських Пастирів» видання Київської Духовної Семінарії говориться: «Загальна сповідь, або прийняття на сповідь по кілька людей нараз – діло протизаконне: така сповідь прямо забороняється «Книгою про обов’язки Приходських пресвітерів». Як бачимо, одноособова сповідь – це просто обов’язок священика.

Прихильники ж загальної сповіді оправдуються «зручністю». Дійсно, все всім легко і просто. А ще легше і простіше сьогодні мобільним телефоном, через Інтернет листом чи навіть через когось попросити, щоб священик дав розрішення.

А ось наука великих богословів, яку обов’язково проходять в духовних школах. В догматичному богослов’ї митр. Макарія говориться: «Необхідність цього (усного сповідання) сама собою очевидна з того, що розрішати гріхи в Тайні Покаяння повинен священик, а щоб розрішити чи не розрішити які-небудь гріхи, необхідно наперед знати їх». В богослов’ї ариєп. Філарета Чернігівського читаємо: «Влада, якою Спаситель облачив Свого служителя над совістю людей, як бачимо, зі слів Його, не тому, щоби тільки прощати чи не прощати грішника. Отже, служитель Божий, як винесе рішення грішнику, повинен вірним способом взнати гріховний стан його, а для цього необхідно, щоб він (грішник) переповів йому діла свої з усіма обставинами, котрі тільки можуть показати стан душі його».

Дуже мало почути конкретний гріх. Необхідно за св. Іваном Золотоустим, як добрий лікар, який щиро прагне вилікувати, мусить спочатку правильно встановити діагноз, тобто причину (-и), обставини того чи іншого гріха, визначити та запропонувати засоби його викорінення (покуту). Без особової сповіді це неможливо!

А ось цікавий і повчальний приклад.

До прозорливого старця Зосіми йшли сповідатися дві християнки. Одна весь час, йдучи дорогою, каялася: «Господи, яка я грішна, все не так робила, інших судила, прости мене, Господи». Вона згадувала все своє життя та каялася з нього. Інша йшла спокійно і думала: «Прийду, посповідаюсь, у всьому грішна, а завтра причащусь. А тим часом обдумаю яку би тканину купити на плаття дочці». Зайшли вони разом до о. Зосіми. Звертаючись до першої старець сказав: «Ставай на коліна, я відпущу тобі гріхи».

– Як, але я вам ще не назвала жодного гріха.

– Не потрібно нічого говорити, ти їх весь час Господу говорила, всю дорогу каялася Йому, а я все чув, так що даю тобі розрішення, а завтра благословляю причащатися.

– А ти, – через деякий час звернувся він до іншої, – іди купи тканину на плаття для своєї дочки, вибери фасон, поший, що задумала. А коли душа твоя прийде до покаяння, приходи на сповідь…

А можливо «духовні отці», прихильники так званої загальної сповіді, є прозорливі як отець Зосіма? Можливо вони бачать гріхи та помисли (!) одночасно сотні вірних. Але як можливо дати кожному каянник науку-настанову та покуту щодо його гріхів?

Дійсно, як на загальній сповіді священик може проникнути в душу кожного каянник і збагнути його стан, біль, тривогу, хвилювання і виявити не тільки гріхи, а й причини, через які вони постали, що є дуже важливо, і дати конкретну науку та покуту.

І священик, а не каянник вирішує розрішити чи не розрішити. А якщо каянник окремо не підійде до сповіді, як священик може знати чи дати розрішення чи ні? З цього виходить, що на загальній сповіді розрішити чи не розрішити вирішує сам каянник. Для чого ж тоді священик?

Переконаний, що кожному глибоко віруючому і богобоязливому християнину для визначення, яка сповідь правильна, цілком і повністю вистачило б єдиної дивної і дуже повчальної історії, про яку читаємо в Троїцькому Патерику. Перед тим, як мав дзвонити церковний дзвін, преп. Пафнутій Боровський сидів на церковній паперті та задрімав. Враз йому уявилося, що відкриваються монастирські ворота і дуже багато людей зі свічками йдуть у церкву. Серед них – князь Георгій Васильович, який спочатку поклонився Божому храму, а потім – блаженному отцю. Поклонився і йому Пафнутій і сказав: «Ти вже помер син мій і князь?» «Так, дійсно», – відповів Георгій. «Як там тобі нині?», – знову запитав старець. Той відповів: «Твоїми святими молитвами, отче, добро дарував мені Бог. Особливо тому, що коли я йшов проти агарян, я в тебе чесно покаявся». Коли задзвонив паламар, преподобний проснувся від чудного видіння і прославив Бога. Цей побожний князь прожив бездоганним в чистоті до кінця свого життя, часто приходив на сповідь до о. Пафнутія і говорив своїм близьким: «Кожного разу, коли іду на сповідь до старця, в мене коліна підгинаються від страху».

А чи підгинаються коліна від страху в каянників, які йдуть на загальну сповідь? Не раз доводилося бачити, як вірні спішили до храму на таку сповідь. Всі святково одягнені, настрій піднесений і тем для голосних розмов (не про сповідь та гріхи) аж забагато. І в храмі був я свідком, як священик читав довгий перелік гріхів і на кожному прочитаному гріхові всі билися в груди, хрестилися і визнавали: «Грішний (-а), каюсь, прости, Господи». Дивно було, коли звучали суто жіночі гріхи, а чоловіки і навіть діти билися в груди та визнавали себе грішними в цих гріхах. Кому і для чого потрібна така формальність, яка насправді уневажнює цю Велику Святу та Спасенну Тайну?

Добре було б прочитати перелік гріхів за якийсь час (наприклад за тиждень) до сповіді, щоб вірні могли краще до неї підготуватись. А найкраще – видрукувати цей перелік і вивісити в притворі храму, щоб в будь-який час вірні, читаючи їх, могли б добре приготуватися до сповіді.

Часто спілкуюся з вірними, які практикують загальну сповідь і майже всі вони твердять: «Головне, що дуже швидко і можна не боятися питань священика і відкривати перед ним свої гріхи». «А Бога?», – запитую їх.

Та найгірше те, що часто приходилося приймати сповідь людей, які до цього були на загальній сповіді та називали окремі гріхи, через які вони навіть не мали права приймати св. Причастя, а там приймали (нехрещені, не вінчані, живуть з другою чи третьою дружиною, з другим чи третім чоловіком і т.д.).

Великі афонські аскети постійно наголошували на необхідності викорінення злих помислів, від яких походять гріхи і які є у всіх нас. А виявити їх можна тільки в одноособовій сповіді.

Ще у ХVІІІ ст. святитель Тихон Задонський сказав: «Християнство непомітно віддаляється від людей, залишається одне лицемірство». Без сумніву, сьогодні цей святий був би ще більше засмучений і розчарований, дивлячись на формалізм з боку духовенства у відношенні до цієї Святої Спасенної Тайни. Визнаймо чесно, що це беззаконня і відмова від Тайни Покаяння, а отже – від самого Христа. Чи можемо так чинити?


о. Михайло МЕЛЬНИК
Івано-Франківська обл.
Тисменицький р-н
с. Старі Кривотули

Facebook Twitter